Зустріч, зі сльозами на очах.

Радісна новина блискавкою облетіла Красне׃ із зони АТО у короткотривалу відпустку повертаються два односельці – Віталій Зубкович і Михайло Колінко воїни контрактники, які вирушили на Схід у складі 80-ої окремої аеромобільної бригади ще на весні, у перші дні анексії Криму

Та цього дня краснями так і не дочекалися своїх Героїв: десантники залишилися у стінах рідної військової час­тини у Львові, куди вируши­ли на зустріч із ними найрідніші їм люди - матері і сестрички (несила було че­кати пані Лесі і пані Аллі ще одну ніч на рідних кровинок, коли вони уже так близько). Уже вдома Віталій та Ми­хайло дорогою до рідних осель спершу завітали до місцевого священика о. Сте­пана, щоб подякувати за те, що кожної неділі і свята, спільно з громадою, благав у молитвах Господа, щоб хоронив їх і всіх українських воїнів від смертоносної рани у полум'ї війни. Друзі, одно­класники, сусіди, хрещені батьки радо вітали й обійма­ли цих мужніх воїнів, дякува­ли за те, що захищали рідну Вітчизну і кожного з нас. Натішившись родиною, відіспавшись у рідній батьківській хаті, Михайло та Віталій відвідали свою шко­лу, де на них з нетерпінням чекали учні та вчителі. Ма­буть, такої хвилюючої урочи­стої лінійки не було ще у Красненській школі. Воїнів зустрічали вигуками: «Герої!», « Героям слава!», «Дякуємо!» Не стримували сліз учи­телі; з гордістю, і навіть заз­дрістю, дивилися на своїх недавніх товаришів учні, з якими ще 5 років тому грали у теніс під час великих пе­рерв. Адже Віталію і Михай­лові - лише по 19 років. Вони - однокласники. Майже од­ночасно минулої осені пішли на військову службу на кон­трактній основі. Обидва хлопці у ранньому віці відчу­ли на собі сирітську долю. Матері самі ставили на ноги своїх дітей після смерті батьків. Віталік народився уже після трагічної загибелі батька.

Коли директор школи С.С. Зубкович запросив до слова воїнів, запала глибока тиша, усі намагалися не пропусти­ти жодного слова. Гордістю сповнювалися серця педа­гогів за таких учнів-патріотів.

Михайло Колінько розпов­ідав про оборону Лугансько­го аеропорту. Він не визнає, що Луганськ під контролем «ЛНР»:

- Бо якби не російська ди­візія, яка ввірвалася у місто, ніякі сепаратисти не

взяли б літовище, - каже юнак. - Луганськ - наш! І ми ще туди обов'язково повер-немосяі Вірте! Виженемо тих москалів з нашого дому, просто тоді ми були не го­тові, що вони туди попруть. Віталій Зубкович брав участь у звільненні Слов'­янська - лігва бойовиків. Хлопець там пройшов бой­ове хрещення. Накривали їх «Градами», «Смерчами», та хлопці не втрачали бойово­го духу. Війна, смерть побра­тимів ще більше гартувала волю і силу у бою, прагнен­ня перемогти. Взаємо -підтримка друзів і коман­дирів допомагали вистояти і не зламатися. Школярі підготували і про-

декламували для воїнів пат­ріотичні вірші, дівчата у ви­шиванках вручили їм букети квітів А коли директор шко­ли запросив вчорашніх учнів до свого кабінету, вони якось зніяковіли, признавшись, що не надто приємно було, коли їх викликали у кабінет дирек­тора на «виховний момент», неохоче ступали за класним керівником. Та на цей раз виховна година була для учителів. Важко повірити, що ці ще зовсім діти пройшли пекло війни. Дивишся на ще зовсім юні обличчя, і здаєть­ся, перед тобою такі ж дев'­ятикласники, лише погляд очей - зосереджений, гли­бокий - відрізняє їх від шко­лярів. Уперше за багаторіч­ну вчительську працю про­шу пробачення у своїх учнів за те, що сварила за нероз­бірливий почерк, граматичні помилки. Навчала їх украї­нської мови, прищеплювала любов до рідного слова, Батьківщини, а вони захища­ють рідну мову і землю, ри­зикуючи найдорожчим - жит­тям.

Ставлю хлопцям баналь­не запитання, очікуючи відповіді, що стосуватиметь­ся побуту, розлуки з ближні­ми, рідними:

- Що ж найважчим було для вас у ці місяці в зоні АТО?

- Найважче? - перепитує Михайло. І не змовляючись, хлопці одночасно відповіда­ють:

-Відступати... Нестерпно важко було залишати аеро­порт, висаджувати у повітря свої склади із боєприпаса­ми, щоб не дісталося усе це ворогові.

Ця відповідь дев'ятнадця­тилітніх юнаків вселяє не лише надію, а й віру в те, що Україна буде неподільною, вільною, незалежною і силь­ною державою. Бо у неї є вірні і мужні сини, готові її захищати.

Р.5. Воїни-десантники уже повернулися у військову ча­стину для подальшого про­ходження служби. Молю Всевишнього, щоб не дове­лося більше ніколи благо­словляти своїх учнів на війну. Нехай під мирним не­бом України несуть варту та бережуть спокій своїх родин твої сини, Україно!

Віра ЗУБКОВИЧ, учитель Красненської ЗОШ І-ІІ ступенів.